Fantastic Beasts and USSR

[tanya_salpe]

Коты бывают разные :

и чистые, и грязные, худые, полосатые, блохастые, пузатые, коварные и добрые, диванные - удобные, лечебные, поющие, курящие и пьющие.
Немного поседевшие, чрезмерно располневшие, бандиты и карманники, домашние охранники, облезлые, гулящие, и даже говорящие
(народное интернетное)

Простоквашино, Третя планета, Мері Поппінс,.. "митці" потай утилізували туди свої страхи і комплекси, діти обман не розпізнають...
5р. Crimes of Grindelwald, 7 — Fantastic Beasts and Where to Find Them, кордебалет і виходи-входи з циганочкою від ShevchenkoRoman
⚓ Загадки и ужасы Простоквашино⁠⁠
⚓ Прстоквашино, которое живет на крыше
    Карлсон третьей планеты
    Агент Чебурашка или триумф майора Шапокляк. Часть 1⁠⁠
    Шапокляк Третьей Планеты⁠⁠
⚓ Лом и Печкин как индикаторы дуализма судеб советской эпохи⁠⁠
    Фунтик или успех спецоперации Капитана Вругнеля⁠⁠
⚓ Загадки Простоквашино Часть 4
         .

Мойдодыр или адьюльтер Буденного     Карабас-Барабас как икона массонской каббалистики⁠⁠     Айболит как апофигей опупеоза

О бедном Т-1000 замолвите слово     Электроник. Судный день⁠⁠     Когда она...⁠⁠

Comments

[atejist]

Прикольні розбори, дякую!
У нас diana_ledi теж колись такий робила. Тільки я принципово не хочу давати лінки на ФБ, тому просто вказую авторство і копіпейстю текст:

РОЗДУМИ ПРО ЗАСАДИ ВИХОВАННЯ У СТАРОДАВНІ ЧАСИ УКРАЇНИ та ЯКИЙ ФАХ БУВ У ДІДА З КАЗКИ ПРО ІВАСИКА ТЕЛЕСИКА

Там з самого початку було не все зрозуміло. Якась загадкова казочка лилась з густо нафарбованих старечих вуст дитсадівської виховательки (років тридцять їй було, на наше дитяче розуміння це була повна старість) – хоча на перший погляд наче все просто. Ну, були собі баба й дід, і не було в них дітей. Ну, що може бути банальнішим? Як і бажання мати собі хоча б одну дитинку – а в ті часи у багатьох було не повна хата дітей. Тобто, народжували багато, виживали не всі.
А як вже з’явився той Телесик, полишимо на казкові обставини того дивного села, про яке не згадується, але яке десь там заднім тлом тьмяно проступає – та того дивного лісу, в якому водяться змії, що носять людські імена.
Мене ж з самого дитинства дивувала не зміючка-Оленка. Ну, що незрозумілого, зміючка як зміючка. І не гуси-гуси-гусенята, що не хотіли брати Івасика на крилята – а дивувала мене одна обставина. Та баба-мати, що кликала Телесика з рибалки до бережка, обід принісши, і що саме вона закликала:
- Івасику, Телесику, приплинь, приплинь до бережка, дам тобі їсти й пити ще й хороше походити.
Шо?
Ну, їсти й пити – це зрозуміло. А походити чому? Чому малій дитині треба створювати якісь особливі обставини («дам тобі»), щоб просто походити?
Аж доки я не зрозуміла цього, на п’ятдесят сьомому році житті, Боже, як швидко.
Приковували вони Телесика до човна!

(ЖОРСТОКЕ ПОВОДЖЕННЯ З ДИТИНОЮ, КАТУВАННЯ)
Просто приковували, саджали на цеп. Рибальствуй, неси увечері до хати рибу. Раз на день ми тебе годуємо, в обід відімкнемо ланцюг, пустимо походити, розім’яти ніжки. А увечері додому, з уловом.
Тепер – для чого той улов? У казці кажеться, щоб годувати діда й бабу. Ок. Уявимо екологічну обстановку стародавніх часів. Порівняємо її з теперішньої рибалкою, коли можна годинами сидіти над спінінгом і вловити добре коли парочку окунів.
О, ні, тоді було не так. Тоді ліси й степи повнились здобиччю, риба сама вистрибувала з рік чи ставів до рук. А коли ще й вудка є, то можна уявити, скільки тієї риби можна спіймати за день, та зажруться ті баба з дідом!
Ні. Риба ловилась на продаж. А то й на заготівлю. Солити рибу бочками.
Навіщо солити рибу бочками, для чого у таких кількостях? І тут мені до рук рибкою впливає ще один спомин, тепер вже бабусиної розповіді.
«А перед постом ладналась бричка і їхали на базар. Там продавали полотно, а купували мед, олію й рибу. Для чого рибу? А щоб їсти в піст. М’яса у піст їсти не можна було. Купували сиру рибу, потім самі солили. А часом купували вже солену. Потім брали з бочки скільки треба, вимочували, юшку варили, а то і просто до каші»
Риба була головним постачальником білка у піст в українському селі. Десь ще гриби, звісно. Ну, тут кому де пощастило жити.
То ж хіба інші люди не могли наловити риби? Навіщо їм купувати її у діда з бабою, ще й бочками? Он же цілезний став перед ними, чого лінуються?
А тут і надходить закономірна відповідь, і стає ясно, чому так просто свого часу вкрала Телесика Змія, чому цього ніхто не помітив, ніхто не заступився за дитя. Бо став той був порожнім. Бо лише один човник там плавав, і той Телесиків. Бо, схоже, став той належав саме діду і бабі. І комусь іншому туди заходити було зась.
О, то, виходить, непрості були наші баба й дід. Не надто бідні, як хоче нам натякнути казочка. А мати власний став у ті часи – то вже чималий капітал. Та й поглянемо, як просто та невимушено вклався дід у золотий човник та срібне весельце для запливів того ж Телесика. Ну, зрозуміло, що ані золота, ні срібла на той човник насправді не пішло. А що ж тоді виблискувало під літнім сонечком так, що здавався човен золотим, а весельце срібним?
А бляхи. Бляхи, якими оббив марнославний дід човна. Теж недешеве задоволення, я вам скажу.
(МАРНОСЛАВСТВО)
Так, стоп. Тоді чому ці далеко небідні дід та баба не могли б найняти батраків? Для чого їм було нагружати мале дитя роботою?
Розгадка дуже проста – батракам треба платити. Платити які-не-які, а все ж живі гроші. І цього скаредні бабо-дідівські душі витримати не могли. Доки були сили, працювали самі, як скажені, гроші складали до кубишки, кубишку заривали під заповітною яблунею. А вже коли трохи послабли, і постало питання про безкоштовного батрака.
На доказ даної доктрини почнемо знов спочатку, з самісінького того моменту, коли примхлива баба заявила діду, що ось, мовляв, старість не за горами, а дітей нема. І хто ж нас догляне?
Тут одразу бачимо підхід. Тобто, не туга за дитинкою, та сама туга, що переслідує бездітну жінку, що закохана в чужих дітей, а свого, ось, і немає. А як же хочеться мати це маленятко, просто, щоб притискати його до серця, щоб бачити, як воно дорослішає, щоб сміятись від щастя, коли маленькі ніжки тупотять тобі назустріч…
Ні, тут цього нема. Тут – а хто ж нас догляне на старість? Тобто, терміново потрібне дитинча, аби виростити з нього безкоштовного батрака для дому, для сім’ї. І вуаля, дитинча раптом звідкись береться.
(ЕКСПЛУАТАЦІЯ ДИТЯЧОЇ ПРАЦІ)
Тепер інше питання – а звідки ж у діда й баби взявся цей маленький хлопчик, Івасик цей Телесик? Нам одразу подається байка, що здуріла від туги за дитиною баба захотіла хоча б дерев’яної чурки, аби ТЕЛЕШКАТИ її в колисці. Потелешкала, лягла спати, а на ранок – ти диви, у колисці замість чурки дитина!
Ну, не будемо навіть дивуватись, звідки у старого бездітного подружжя раптом взялась колиска – бо казка ця скрупулезна, тут кожна дія описується «зробив дід золотого човника», «сіла Зміючка-Оленка на лопату», «пішов дід в ліс і приніс поліно» - тож про колиску теж мали б сказати Але ні. Колиска береться нізвідки. Можливо, вона була приготована зарані. Для тієї дитини, яку тихенько очікує подружжя.
Чого очікувало подружжя? Коли розродиться покритка? Коли будуть проходити цигани, з якими вже домовились? Чи коли повернеться повірений, який тишком-нишком поїхав до сусідньої губернії, зарані примітивши там багатодітну, біднісіньку аж за край, родину? А тим часом готується колиска.
Купили вони дитину, це одразу стає ясно! Купили з конкретною метою – виростити собі служку. А ота собі баєчка про полінце – то для людей і від людей. Щоб не відповідати на питання, звідки взялась дитина. Що, всерйоз розповідалась та баєчка? Та ні, віджартовувались. Бо купувати дітей навіть у ті часи вважалось ділом не дуже чистим.
(КІДНЕПІНГ)
А так воно й пішло потому, і став малий Івась Телесиком

… «У територіальних говірках зафіксовано лексему телесний, що означає „безтілесний” [13 (2: 283)], від якої теж могло бути утворене найменування, оскільки, за сюжетом, персонажа змальовано деревиною, тобто безтілесним.
У словнику М. Фасмера подано лексеми тел(ьпень), тельпеш, що означають „здорова дитина”. І услід за О. Шахматовим етимолог пов’язує їх зі словом телепень. Сюди ж учений відносить і лексему тельпух, яка має значення „пень, обрубок; неповоротка людина” [17 (4: 40)].»…
(https://ukrainian.stackexchange.com/.../%d0%af%d0%ba%d0...)

Чому так сильно приховувалась історія з’явлення дитини в бездітній багатій родині? Чи ж не можна було просто сказати людям – мовляв, знайшли сироту під порогом, назвали своєю. Це ж яка доброчинність, за це ж повага!
А ні, бо добре знали дід та баба, для якої долі вони дитину купували. І коли односельчани побачать, як приковують дитинку за ніжку до човна і відправляють на плив ставка сиротинку – то які б бідові часи не були, а зобижати сироту не смій. Могли й вступитись. Тож тут треба було максимально наблизити дитину до своєйності. МОЯ дитина, що хочу, те й роблю, хочу коліньми на гречку, хочу різками по голій жопці, а хочу, то й до човна прив’яжу. І тут не можи сказати щось проти, бо ж дійсно – твоя дитина, ти господар.

(ВВЕДЕННЯ СУСПІЛЬСТВА У ОМАНУ, ПЛАНУВАННЯ ТА ВИКОНАННЯ АФЕРИ)

Закономірно постає питання – в якому віці дід та баба почали відправляти Телесика на став? І тут нам в поміч турботливі бабині настанови:
- Ти ж гляди, пливи до берега лише тоді, коли почуєш мій голос. На чужий голос не йди.
Саме так ми вбиваємо до сучасних дитячих голівок:
- Ти ж гляди, не йди до чужого дяді. Цукерку не бери, а одразу клич маму.
Тобто, Івасику Телесику на час початку трудової діяльності могло бути не більше трьох-чотирьох років. Можливо, ще й тому приковувалось дитя до човна, аби, розморене літнім сонечком, не перехилилось за борт човна і не впало у воду.
Про незначний Телесиків вік свідчить і зміюкин план. Власне, план був простим – підманити човна до берега, схопити Івасика і понести до лісу.
Тут треба розібратись, ким була та змія? Власне змією-людоїдом, здатною вхопити людину і ще й нести до лісу? Оце вже навряд чи. Якби в лісі з’явилось таке чудовисько, селяни б згуртувались і швидко розібрались би з почварою. Бо, звиняйте, до лісу треба ходити. Полювання, збирання грибів та ягод – і це вам не жарти, це не похід вихідного дня, як зараз. Це питання життя чи смерті. Не назбираєш-наполюєш – вимреш за зиму. І сім’я твоя вимре. Тож чудовиську смерть!
Аж наша змія біга собі лісом, бігає часом селом (походи до коваля за тонким голосом), і ніхто її не чіпає. В чому річ?

Змія та, найімовірніше, була просто лихою тіткою з поганими гастрономічними нахилами. І хоч про її любов до дитячого м’яса поголос йшов – за руку піймати не могли. То просто косились, аж доки не зібрались громадою та не вигнали жити до лісу, разом з донькою-підлітком, зміючкою Оленкою. Українське село часто так робило з неугодними, непоштивими, нечемними, а то і просто тими, хто підозрювався у відьмацтві.
Тож змія підозрювалась, але ж, але ж… Не піймана – не канібалка.
Тепер повернемось до бережка того ставка, по якому плаває наш Телесик. Чи могла б тітка-Змія вхопити й понести здорового вгодованого підлітка?
(бо був явно вгодованим, бо ж їжі на дармову підростаючу силу баба з дідом не жаліли)
Ну, ні. Аж ніяк не могла. Підліток дасть здачі, а то і втече. Та й надури ти підлітка своїм запозиченим голосом. А малу дитину надурити можна. А малу дитину можна схопити під пахву і мерщій нести до печі.
Ох, біда. Схоже, дійсно Телесику було не більше років чотирьох.
Додамо. Після усіх пригод несло його додому одним-одне гусенятко. Ну, я вже не знаю, яким повинно бути те гусенятко, але підлітка воно б точно не підняло на крила.

Ганьба!
Ганьба старому діду й бабі. Більша ганьба, ніж канібальці тітці-Змії. З тією хоч все ясно, злочинець він злочинець і є. Але ці, святі та божі!
Це ж як хотілось малій дитині гуляти з ровесниками, бігати по лужку – але ні, мусиш сідати до остогидлого човна, простягувати ніжку, щоб лагідні «мамині» руки прикували тебе до золотистих гарних блях по борту – і пливи собі, заробляй діду й бабі гроші.
Та в них же цілий став. Та в них же за життя кубишок тих – під кожною яблунею! Що, мало?
… але ж це ще не все, що в них було.

Був один персонаж у казці, який теж начебто пройшов тінню – але тінь ця виглядала цілком опуклою.
Коваль.
Той самий, хто спочатку викував тітці-Змії бабин голос, а потім, під час переслідування Телесика, оновив їй та її гостям, теж канібалам, зуби.
Що, не знав Коваль, на кого полює Змія? Та не смішіть. Звичайно, знав.
Що, не знав Коваль, кого Змія та її друзі переслідують? Знав, звичайно.
То як же міг чесний сільський Коваль допомагати лиходійці знищувати невинне дитя? Що його до цього примусило? Що спонукало? Страх перед Змією? Знов смішно. Ковалі, вони навіть чортів зазвичай не боялись. Забоїшся чорта – який вже з тебе коваль? А тут якась відьмачка-канібалка.

Я бачу причину в іншому – КОНКУРЕНЦІЯ.
Ви ж лишень подивіться, як швидко й легко дід зробив того човника, як прикрасив його золотистими та сріблястими бляхами. З почуття марнославства, звісно – але ще й для вітрини свого мистецтва. То ж дід наш, «татусь» Телесика, був теж ковалем?
Два!
Два коваля було на одне село, а це вже забагато. Навіть коли село було це чималим. Та й подивіться, як ці два коваля конкурують. Погляньте, до яких вершин мистецтва вони доходять – один виковує нову горлянку Змії та нові зуби їй же і всім її гостям, другий робить коштовного човна зі звичайної плоскодонки. Конкуренція як є. І ось-ось вже помре старий коваль-дід, і чекає на це молодший Коваль, бо в нього ж кузня, й син підростає, кому він мусить передати своє мистецтво, і скоро-скоро вже не буде конкуренції – аж тут доброго дня вам, звідкись з’являється Телесик. А для сільського соціума Телесик аж ніяк не батрачок, куплений на майбутнє – а син і спадкоємець. І що робити Ковалю? Боротись.
Як вміє, так і бореться.

«Ужастний вєк, ужастниє сєрдца!»
(А.С.Пушкін)
Одна надія, що ті баба та дід все ж колись померли, як жили, дружно, і в один день – і Івасик Телесик, цей розумний хлопчина, пішов собі тихенько до саду і відкопав там всі кубишки.
А чому баба й дід в один день померли?
А це треба спитати в Івасика Телесика. Якщо ризикнете. Я б не ризикнула. А що, дарма Телесик побував в зміїному кублі? Дарма у свої неповних чотири роки виконав акт осмисленого вбивства дівчинки Оленки?
О, ні. Такі ПТСРи дурно не проходять. Як і той ланцюг, яким тебе приковували в дитинстві до золотого човника та срібного веселечка, запам’ятовується назавжди.

… і лише осінній крик гусячої зграї змушує іноді стискатись серце.

[tanya_salpe]

☺ Фантастичний розбір! Дякую!! А так, в казці нормальна сімейна реальність. Я також дитиною вигризала собі час, вільний від обслуговування різноманітних родичів. Тепер стосунки не клеяться, і через це також.

А тут і надходить закономірна відповідь, і стає ясно, чому так просто свого часу вкрала Телесика Змія, чому цього ніхто не помітив, ніхто не заступився за дитя. Бо став той був порожнім. Бо лише один човник там плавав, і той Телесиків. Бо, схоже, став той належав саме діду і бабі. І комусь іншому туди заходити було зась.
Я пам'ятаю річку, її не приватизуєш)) Не бється ставок з реаліями. Ресурс "твій" настільки, наскільки ти можеш його захистити. Навіть тепер на "своїх" ділянках поля фермери прив'язують недешевих псів, вдома проводять сигналізацію. Бо крадуть. Вдень вітаються-приглядаються, а вночі цуплять. Можуть і вдень, якщо приспічить, відбрешуться "ой, переплутав(ла), така затуркана, така затуркана", чи діточок батьки підішлють (обнести сад, з чужого погріба вкусняшку вхопити...) Батюшці занесуть, він гріх відпустить
Тому мені видавалося, що то водойма загального користування, але багато не наловиш... Лиш як забавка дитині (з промитими мізками, мов "годувальник і хороший хлопчик у нещасненьких тата з мамою росте...") Івасику реально нікуди подітися, навіть після пригоди в лісі він не тікає світ за очі, а вертається на старе місце, чекати помсту Змїївни. Радію лиш за кривеньку качечку, втекла не оглядаючись (хоча чи не вилізе боком їй відставання від зграї?)

Ну, не будемо навіть дивуватись, звідки у старого бездітного подружжя раптом взялась колиска
Варіант Фонвізіна "Недоросль". Мамця до усрачки трясеться над синком, бо попередні діти перемерли (колиска від них і лишилася). Над Івасиком не трясуться, бо дід&баба вже старі, цинічні ділки в усьому

Я бачу причину в іншому – КОНКУРЕНЦІЯ.
Ви ж лишень подивіться, як швидко й легко дід зробив того човника, як прикрасив його золотистими та сріблястими бляхами. З почуття марнославства, звісно – але ще й для вітрини свого мистецтва. То ж дід наш, «татусь» Телесика, був теж ковалем?
Надто складно. Звичайний пофігізм, моя хата скраю. Клієнт прийшов, спеціаліст зробив, отримав гроші... що не так?
Дід міг замовити того човника (десь на стороні, ймовірно), це також вважається "зробив". Коли пишуть "князь N збудував місто" це ж не значить, що він особисто махав сокирою...