<< the Tale of the Sun and Moon >>

Тетяна Шевчук, 24 липня 2003 року

Зі щоденника Тетяни Шевчук (1954 р.н.), випускниці філологічного факультету Київського університету, яка у 2003 р. працювала доглядальницею в Італії:


Ми вже сьомий день як в селі, в Антоньєти, дочки моєї бабці, бо в нашій хатині в Фрозіноне роблять ремонт. Боже мій, і тут, як в Марії, матері приходиться несолодко. По-перше, кімнату для Вйоланти, якій 90 років, виділили на другому поверсі.

Я так зрозуміла, що чоловік і син Антоньєти були категорично проти, щоб бабуся жила в них аж (!) цілий тиждень. І тільки дякуючи молодій невістці Джаніні, дружині другого сина, стареньку погодились взяти. Джаніні дуже добра і запропонувала для бабусі одну з їхніх кімнат, а живуть вони на другому поверсі. Тож доводиться підніматися і спускатися наниз по кілька разів на день і витрачати на це щоразу 10 хвилин, а то й більше, бо Вйоланта в свої роки з великими труднощами ходить по сходах, вже дуже слабка.

По-друге, невже їм жаль для своєї матері шматка хліба? Я прямо страждаю, дивлячись на це все. Ну, в Марії були якісь там свої принципи щодо харчування старих, а в Антоньєти ніби ж ніяких принципів немає, а все те саме. От сьогодні питає мене, чи я їм печінку. Матері ніколи нічого не питає, ніби її не існує. Вважається, що вона їсть все, що приготують, хоч це зовсім не так: має свої смаки, як всі люд, і я намагаюсь готувати те, що їй подобається. Я сказала, що в їжі неперебірлива і печінку люблю. «Ой, – бідкається, – а для Луки (сина) зараз приготую м’ясо, бо він печінки не їсть». Сіли обідати. З’їли щоденні макарони, тоді друге – смажена печінка і салат. Вйоланта відмовляється від печінки, я зрозуміла, що вона її ніколи не любила і не їла. А Антоньєта каже до матері: «Їж, їж, це – м’ясо!», ніби насміхається. Але Вйоланта до тої печінки і не доторкнулася. І що ви думаєте? Дочка дала їй м’яса? А дзуськи. Прийшов Лука (він трохи спізнився), преспокійно з’їв своє м’ясо, величезну тарілку, а старенька сидить тут же за столом і намагається не дивитись. На макаронах її обід і закінчився. А Антоньєта ж тримає величезне хазяйство: бички, кози, віці, кролі, кури, індики, і майже щодня щось ріжуть. Крім того, Андреа (він, будучи опікуном матері, розпоряджається її грішми) дав сестрі на наше харчування на тиждень 50 євро...

А що вже говорити про бідолашних котів і собак. Які вони завжди голодні. Такі худі і нещасні, що я не можу на них дивитись. А як коти бояться людей. І це не тільки в цій сім’ї, всюди в Італії вуличні коти – істоти зовсім дикі, які ближче двох метрів до себе не підпускають. Ніхто ніколи тут кота не погладив, а щоб на руки взяти – це щось таке, як з фільму жахів. Так панічно італійці бояться заразитись і не дай бог захворіти. І ще й їх тотальне невігластво: я чула вже від двох осіб, що дихання кота отруйне!

Ось чому тут немає бродячих котів і собак. Вони просто не виживають, гинуть від голоду, бо ніхто їм нічого не дає, ні крихітки. І головне, що викидають, а не дадуть. Щоб не принаджувати, кажуть. А як же він принадиться, той кіт?.. він просто живе в дворі і все. В Алатрі я завжди крадькома збирала з тарілок курячі кісточки і залишки їжі, щоб не викидати їх в сміття, і потім, також крадькома виносила тваринам. Моя хазяйка, якби це взнала, мене, певно, одразу б звільнила, так боялась принадити якусь кішку. І це при тому, що ми жили на четвертому поверсі, а в дворі цього 8-квартирного будинку жила одна нещасна кішка... Я дуже жалію тварин і з задоволенням би працювала в притулку для бездомних собак чи кішок. Але в нашому районі, як я взнала, є лише один такий, в якомусь далекому селі, і він приватний. Звичайно, є і тут добрі люди, що люблять тварин, але боюсь, що не дуже багато.


(Тетяна Шевчук, Сім вітрів Італії. Сім років еміграції. Щоденник (Київ: ДП «Видавничий дім “Персонал”», 2015, с. 126–128)


https://assassins-cloak.dreamwidth.org/146841.html