Onejida ⌨

[tanya_salpe]

Православне Різдво, я розклеїлась
Розваги? Євген був парубок моторний авторкa the-mockturtle, тег в lj: Онеїда
(першоджерело з портретом героя)
ЗС▐▐▐▐▐▐▐▐▐▐▐ Сашко Гарматний-2 ("Євген Онєгін" по-Котляревські) «Евгеній Онѣгинъ» Александра Пушкина (написанный в 1823—1831 годах), спаплюжений на манір «Енеїди» Івана Котляревського (надрукованій у 1798 році). Євген був парубок моторний І хлопець хоч куди козак, Удавсь на всеє зле проворний, Завзятіший од всіх бурлак, Та раптом лист від дядька Гриця, що в нього знову дихавиця. Євген тут скрикнув, як на пуп: "Та най би тобі пір'я в роті! Теперь нудися на природі, Чекаючи на дядьків труп". Маєток дядька на Волині був справді затишний куток: надворі порпалися свині, кульгали качки на ставок, і Гапця у самій сорочці ногами грона чавить в бочці - Італія, жеби тебе! Євген манжетом витер слину, циліндра вдяг, розправив спину, немов великеє цабе. "Бонжур тобі, моя чорнява! Parlez-vous russe? Comment ça va? - затяг французькою гуняво, бо в бурсі вчився років два. І раптом Гапцю-молодицю вхопив зненацька за сідницю - ото вже галасу було, як він тікав від тої Гапці, аж загубив в багнюці капці, що їх шукало все село. Бо ся тутешняя мадона, А най її бугай копне, Як візьме в руки макогона, То й на тім світі дожене. Така вже сталася халепа! Ще й розпатякала, дурепа, Сусідам, родичам, кумі, Сватам, братам - ганьба, та й годі! Євген у дядьковій господі Сидів, неначе у тюрмі. Дививсь, як у садку Одарка Ганя лозиною свиню, Аж раптом котиться бідарка, А в ній сидить якесь мус’ю. На прізвище Владімір Лєнскій, На зріст - як Костянтин Хабєнскій Та елегантний, як рояль. Одне погано, що москаль. Він у Московії холодній Чимало знань собі здобув (читав, читав, та все й забув) І знався на одежі модній: Із закордонного турне Привіз кашне і портмоне. Вони зустрілися, мов браття, Як вогнегасник і багаття, Як різних посланці світів; І після пляшки оковити Сказав Владімір: до сусіди планую засилать сватів. Бо в мене жита повні клуні і на горищі рафінад, А в нього дві дочки-красуні І самогонний апарат. Якщо помислити логічно, Все виглядає гармонічно. Ходімо, брате, ізі мнов! Євген подумав: «От холера! Чи, може, вдати кавалера І в жилах розігнати кров?» Пішли. На розі у крамниці Взяли шампанського, конхвет – Усе, що люблять молодиці; Надрали з будяків букет У баби Галі на городі – Жіночій догодить природі, Бо той noblesse таки oblige. Паняночки ж були пихаті, Манерні, витребенькуваті, Весь час тринділи про Париж. Молодша, Оля, енергійна – Регоче, скаче, верещить; А Таня більш меланхолійна – Очима блима і мовчить. Якраз вони вечерювали. Гуртом під вишнями співали: «Возьмі мене в щаслівий плєн!» Аж гульк – Владімір, наче з неба: «Ось, ось він я, коли вам треба!» А слідом входить і Євген. Сусіді ввічливо киває, Сідає чемно на ослін, І подих Таньчин переймає, А серце тенькає: «Це він!» У зацяткованій краватці, Спінжак на шовковій підкладці, Від блиску лакових штиблет Аж Тані засліпило очі; Гада: сьогодні проти ночі Із ним влаштую тет а тет. Вже соловейко в лісосмузі Стрічає співом новий день. В три вирви виштовхали друзів, Бо накубрячилися впень. Повзуть. Трива розмова п’яна. «Кажи, яка із них Тетяна?» Євген Владіміра пита, Одначе той не в’яже лика, Ригає, чвака і мугика І в такт макітрою хита. Тим часом у батьківській хаті Моя Тетяна, ледь жива, Сидить в розхристанім халаті, Зітхає, плаче. На жнива Крокують досвіта селяни, Уже і сонечко рум’яне Із-за комори вигляда. Тетяна на ноги скочила, У каламар перо вмочила І пише милому листа: «Я помню чудноє мгновєньє, Відкрию серце тільки вам: Я до сіх пор под впєчатлєньєм, Як ви хильнули двісті грам, Як «Очі чорнії» співали, Як камарінську танцювали, Як спати під столом лягли, Як батько вас дрючком ганяли... Якби ж мене ви обійняли, Якби ж поцілувать могли!» Євген з похмілля як проспався, Півлітра кисляку вдудлив, Сяк-так умився, в штані вбрався І самокрутку засмолив. У роті наче миша здохла, І до сорочки щось присохло (скидається на хохлому, Чи, радше, ні, на петриківку); Аж раптом Таньчину листівку Поштар передає йому. Євген читає, супить брова, Тремтить із папірцем рука; Дівоча мрія нездорова Нудоту в нього виклика (чи то вчорашня оковита?) Німфетка, бач, несамовита! З такою скочиш на слизьке! Чи, може, показилась дівка? Євген в кишеню пха листівку І Тані шле коммюніке: «Агов, мовляв, моя голуба, Чи ви не впали часом з дуба, Що пишете таку дурню? Мені ви дуже симпатичні, Та ваші мрії еротичні Ви краще знищіть на корню. Ставок, млинок, місцеве бидло, Сільський мізерний антураж Мені добряче настогидли. Я байронічний персонаж, А навкруги баби скажені! На цьому все. Цілую, Женя». І в скриньку кинув папірця. Як лист Тетяна прочитала, Аж із лиця, небога, спала, Блідіша стала за мерця. За тиждень в Тані іменини. Кабанчик почува біду. Євгена кличуть на гостини – Спасибі, каже, я приду, Хоча моє розчарування У вашім вбогім існуванні Сягнуло позначки «капець», Бо я за вас морально вищий, Та до народу буду ближчий, Щоб тренувать собі терпець. Вже гості п’янії танцюють якісь невимушені па. Євген із Ольгою гопцює, її за талію хапа. У стелю корки б’ють дуплетом. Євген із Ольгою дуетом Співають про вишньову шаль. Непотріб цей Владімір бачить І ледь від лютощів не скаче (але не скаче, бо москаль). Торік погоднії умови такі сприятливі були, Що вранці у Євгена знову Джмелі у голові гули І вмерло в роті щось смердюче; та ще й якесь ракло падлюче Йому обмурзало штани - Вони зсередини і ззовні Були таких субстанцій повні, Що тхнуло ледь не за Лубни. Аж бач, запхався за халяву Незрозумілий папірець - Владімір слав йому маляву, де лютий віщував триндець: «Хоч як – на кулачках, на швайках, на тичках чи на балалайках, - о шостій ранку на ставку тобі, поганий гречкосію, я за великую Росію нахабну пику натовку». Євген проснувся на світанку, Плеснув водичкою в сурло, Хоч, звісно, підійматись зранку Було велике западло. «Молися, - каже, - кацапидло, Як часом жити не набридло, Щоб в ногавиці не наклав!» Сказавши так, з якогось тину Добрячу виламав жердину І до ставку покрокував. У комиші сховались гусі, У вирій подались качки, Коли зійшлись колишні друзі, В руках стискаючи дрючки. Владімір добре замахнувся, Та раптом наче зашпортнувся, Очима в очерет зирнув - Заслухався, як жаба квака; Отут Євген його ломакой Увздовж хребта й перетягнув! Владімір зойкнув, впав на спину, Здригнувсь востаннє і помер. Євген перегодив хвилину, Спитав: «Догрався, сучий сину?» І чоботи з сусіда здер. Така вона, шляхетна доля - Як щось, хапайся за дрючки! Сих делікатностей ніколи Не зрозуміють селюки. Заб’ють, бува, князька чи графа, - Не треба навіть телеграфа, Чутками повниться земля: Ще треті півні не співали, А вже й на Буковині знали, Буцімто вбили москаля. У фіціяльнім протоколі Повітовий ветеринар писав: «Діагноз – ictus soli, потужний сонячний удар (Аж тухлі гулькнули в муляку): Exanimavit per гілляку І propter hoc зламав хребця». Край лісу яму колупали, Заупокійну одспівали, Та й поховали молодця. Село на поминках гуляє, Один Євген не п’є, не їсть: Героєм оволодіває Жага до переміни місць. Кортить небозі дати драла, Допоки лихо не приспало – Впряга у возика Гнідка, Кида лахміття у валізу, Та й шварка, як ляхи до лісу, Втіка подалі від гріха. Недовго Ольга побивалась: Драгунський полк її плінив. А Таня все слізьми вмивалась, Бо кепсько, бач, Євген вчинив. Бува, щоранку, як оклига, Через паркан до його шмига І ну вивчати інтер’єр: Журнали з голими бабами, Красунь із довгими ногами, Притятих рясно до шпалер. Про теє батько як дізнався, За коси Таню відтягав, Три тижні поспіль матюгався, Та згодом справі раду дав: Запхав Тетяну у столичний Державний виш педагогічний, В Москву, на ярмарок дівок: Сказав: як засвербило в с[ерц]і, Нехай повчиться на філфаці, То, може, заміж вийде в строк. Як біля скронь шалені кулі, Що їх оспівує Кобзон, Рочки швидесенько минули, І в кожній миті свій резон - Тим діточок приніс лелека, А сих нема, а ці – далеко; Сквасніли, наче молоко, Колишні діви милолиці; І знов Євгена до столиці Везе скандзюбаний Гнідко. Євген, втікаючи від кари, Майстерно замітав сліди: Як уколошкав Вольдемара, То вештався сюди-туди. Побачив Здолбунів і Броди, Бердичів, Сарни, Жовті Води, Дрогобич, Моршин і Сокаль; І скрізь Євгена всі вітали І запопадливо питали, Чи пан добродій не москаль. Відвідав Жмеринку й Тернопіль, Гусятин, Збараж, Кремінець, І Хуст, і Жашків, і Крижопіль, Та ще й Подільський Кам’янець; У Львові, як шукав криївку, Спитав наступну останівку, То ледве вшився звідтіля; Та ось скінчилась біганина, І блудного стрічають сина Зірки московського Кремля. Євген зітхнув, замовив смузі, Поглянув тужно навкруги: Куди не плюнь, ті самі друзі, Одні й ті самі вороги; Ті самі витончені душі Їдять одні й ті самі суші, Цитують ті самі рядки, В одні й ті самі ходять клюби, Та ще й в одностатеві шлюби Понавступали залюбки. Аж раптом файная кобіта У леопардовім манті, Струнка і гожа, мов трембіта, Сіда в куток на самоті. Сідає, замовля паелью, Вийма з торбиночки Коелью, Повільно сторінки горта... Євген ураз забув про смузі: «Це хто в червонім капелюсі Таких філософів чита?» Життя – то іронічна штука, Переконайтеся і ви: Колишня Таня недолуга – Цариця модної Москви. Тепер її життя вирує: Вона вражає і чарує, То фітнес в неї, то масаж, То курси з виправлення карми... І скрізь вітають всі жандарми Її розкішний екіпаж. Євген вола бере за роги: Жіночих вподобань знавець, Він на шляху до перемоги Завжди ломився навпростець. Прийшов. Впадає на коліна: «О Таню, ти моя єдина! Невже підсунеш гарбуза?» Тетяна дивиться у книжку, І очі витирає нишком, А на щоці бринить сльоза. Євген кахикнути не може, Слова печуть, немов смола: «Євгєній, я била моложе, Я лучче качєством била, То де були твої лупетки? Які, до гаспида, німфетки? Мені було сімнадцять год! Та я б за рік, собача мати, Уже могла голосувати, Распротакий ти ідійот! А зара, бач, такий до діла, Немов свиня штани наділа, Бо в мене глибше декольте, Нівроку ноги та фігура, І будні, сповнені гламура, та я тобі скажу на те: Я б віддала ці ресторани, Усю фондю та фуа-гру За кринку жирної сметани З варениками на пару. Тож прикидатися безглуздо: Я вас кохаю, най вам пусто, Та не для того мій диплом, Щоб заручитися з хохлом!» Вона пішла. Шаблон в Євгена Так луснув, аж пішла луна. І це була остання сцена, І закінчилася вона. Отож, кохайтесь, чорнобриві, Якої б віри не були ви: Хохли, татари, москалі, Піндоси, лабуси, чухонці – Нехай над нами сяє сонце І буде мир по всій землі! Позичено ось туточки- назбирано з 6-ти постів ЖЖ авторки : the-mockturtle.livejournal ▐▐▐▐▐▐▐▐▐▐▐https://mysliwiec.dreamwidth.org/1737874.html